![]() |
![]() |
Цiлi нашi шляхетнi й вiдкритi, Засоби нашi чеснi й мирнi, Ми переможемо! |
|
|
Повільно, наче пароплав, що після далекої подорожі заходить у довгожданий порт, рейсовий автобус в'їхав у гірське село і зупинився біля обшарпаної станційної будки із вигорілим на сонці написом "Безенгі". Пасажири, голосно перемовляючись балкарською говіркою, заквапились до виходу. Я теж узяв свій наплечник і вийшов на залитий сонцем сільський майдан. Нарешті закінчились безкінечні очікування в чергах, гамір переповнених вокзалів, гуркіт потужних турбін і моторів. Ощасливлений транспортними засобами, я поволі приходжу до тями. Село пахне спокоєм, миром і добром. По обидва боки вулиці тягнуться сірі із дикого каменю паркани - справжні фортечні мури. Вони охороняють спокій невидимих осель. Угорі, по схилу, будинки біліють, ліплячись до скель, наче ластів'ячі гнізда, всюди, де тільки можна відвоювати в гори хоч крихітний клаптик. Там, за стінами цих будинків, невідо.ме життя, зі своїми радощами й смутками, предковічними зви.чаями й законами. Мені не доступитися до таємниць цих осель, але я знаю: неприступність мурів - обман. Варто постукати у будь-яку з хвірток-бійниць і всюди подорожньому дадуть при.тулок, зустрінуть як бажаного гостя, бо за місцевими звичая.ми гість приносить із собою щастя. - Твоє замилування - обман. Думаєш, тут люди інакші, ніж де інде? - сказав хтось за спиною. - Цими парканами вони відгородилися один від одного і, заодно, від цілого світу. їм байдуже до всього, що там на вулиці, якщо це, звісно, не за.чіпає їхнього спокою й ситого черева. Я не озирнувся. Я знав, хто говорить. По сірому каменю моя тінь ковзала невідступно за мною і про все мала свою, особливу думку. Я вже звик до цього. Я подумки розмовляв із тим, з тіні, і ми часто сварились, не промовляючи нічого вго.лос. Він знав мої думки, а я його. - Помиляєшся, - заперечив я, - ці люди кращі, як може здатися на перший погляд. Вони менше лицемірять, не хова.ють за красивими словами і ввічливою посмішкою підступні думки. Вони такі ж, як і їхні гори - суворі, а може, навіть жор.стокі, але суворість їхня - це наслідок, а не причина. - Залишимось кожен при своїй думці, - сказав той, із тіні. - Поживемо - побачимо. Я підняв наплечник і рушив вулицею. Кілька малюків ба.вилися камінчиками край дороги. Запримітивши мене, вони миттю зникли за хвірткою. Через кілька секунд над парканом з'явились їхні чорняві голівки. Чотири пари очей з насторо.женою цікавістю розглядали чужинця, що несподівано з'явив.ся у їхніх володіннях. Про що зараз думають ці малюки? їхній світ відгородився від мене перепоною, набагато більшою за цей кам'яний паркан. З бічної вулички назустріч вийшла молода жінка у довго.му, до п'ят, одязі, із глечиком у руках. Мовчки вона пройшла повз мене, не піднімаючи очей, притиснувши до вуст край темної хустини - одяг горянок не пестить око різнобарв'ям. Скільки грації в ході цієї жінки! Запитати б: куди несе вона свій глек? І що в ньому? Цілюща вода? Молоко? Зерно? Жінка звернула з дороги і зникла в одній із хвірток-бійниць. Місце.ва мадонна - бранка цих мурів. Але, можливо, вони для неї уособлення щастя? - Чого ж ти її не спитав? - сказав той, із тіні. - Спинив би, попросив напитися. А гарна дикунка. Постукай у хвіртку, може, вона саме цього й чекає. - Даю мудру пораду, - сказав я, - в чужім краї, якщо хочеш вберегтися халепи, жінок краще не чіпати, а чоловіків приго.щати цигарками. - Убоге світобачення, - сказав мій двійник. - Гра завжди вартує свічок. Несподівано вулицю заповнила отара овечок. Піднімаючи куряву, овечки поспішають кудись до загороди. Позаду отари двоє хлопців на осідланих конях вигукують щось різко, гор.танно. Я притиснувся до муру, щоб не заважати вершникам. Отара прокотилася біля ніг, як білопінна хвиля. Хлопці з ви.соти своїх сідел зміряли мене поглядом, про щось перегукну.лись і погарцювали далі на своїх конях. - Ух, абреки, - сказав той, із тіні, звично ковзаючи по муру, - ледь не затоптали нас кіньми і пилюкою геть засипали. - Тебе варто б затоптати, - відповів я, - але ж ти живучий. - Це, як ти казав, наслідок, а не причина. Ти ж подався сюди, бо злякався нашої дружби. Ми почали розуміти один одного і ти все частіше слухався моїх порад. Захотів утекти ? Але ж мене так просто не позбутись. - Поживемо - побачимо, - пригадав я його ж слова і ру.шив вулицею в кінець села. Кам'яні паркани закінчились. Обіч шляху простягайся гірські луки. Над долиною нависають скельні стіни, наче бас.тіони велетенської фортеці, що охороняє спокій ущелини. Далі за ними, десь наприкінці ущелини, небо підпирають гострі засніжені вершини, які чимдалі все вище і вище підносять свої посріблені шпилі, розправляють плечі, і ущелина вуж.чає, затиснута з обох боків прямовисними стінами. Вартові стають володарями і все тут - лісок під схилом, зелені луки, ріка - залежить від їхнього гніву чи милості. Десь гуде джміль, перелітаючи з квітки на квітку, сюрчать цвіркуни, дзюркотить у траві невидимий струмок. Дивно, чому в буденному житті ми не чуємо цієї музики природи? Біля маленького, обкладеного сірими валунами джерель.ця я зупиняюсь. Холодна вода, як цілющий нектар, гамує спра.гу і наповнює мене бадьорістю. Напившись досхочу, рушаю далі. В мені все ще працює механізм звичок міста. Швидше, швидше, швидше - підганяє він на кожному кроці. Наперекір усьому, скидаю наплечник і падаю горілиць на траву. Тепер я володар часу! Я вільний! Пута бранця, якими я був прикутий до розкладів і графіків, нечутно упали в траву. Але, ще не свідомий своєї свободи, я все ж поглянув на годинник.
Я поглянув на годинник і взяв зі столика горнятко з недопи.тою кавою. Стрілки на циферблаті показували за чверть другу. Обідня перерва закінчувалась. Відвідувачі кафе - працівники довколишніх установ - підводились із-за столиків. Я мимоволі розглядав їхні безтурботні обличчя. Невже їм подобається таке ж, як у мене, життя - новий день точнісінько схожий на попе.редній: робота - сон, робота - сон, а в проміжках автобус? Мені теж пора було йти - на роботі громадилась гора нерозі.браних листів, що чекали на резолюцію шефа. Я прочитував ко.жен із них, готував листочки-фішки з написами - кому, коли і що зробити - й передавав на підпис, ставив на контроль, знімав з контролю, а ще складав звіти і графіки змагань, програми за.ходів фізичної культури. Сказати, що цю роботу я не любив - не сказати нічого. Я всією душею ненавидів усю систему паперот-ворення, але вибирати мені не доводилось. Я зібрався на силі і підвівся - не спираючись на ціпок. Коли через два місяці після падіння на скельній стінці Шхари1 мене виписали з травматології в Нальчику, я ледь спинався на ноги. Тепер щодня по дві години займаюсь у тренажерному залі, щоб відновити рухливість хребта і ніг. Це допомогло, і віднедавна я навіть можу робити щоранку короткі пробіжки. На роботі я заходився сортувати папери. Робив це меха.нічно, бо думки були зайняті зовсім іншим. Минуле життя-буття прокручувалося в пам'яті, як відеоролик. Іноді я подум-ки повторював, наче закляття: ти потерпи, потерпи ще трішки.
- Ти потерпи ще трішки. Зараз тобі буде легше, - дівчина сховала до похідної аптечки шприц, порожню ампулку з-під промедолу і підвелася з колін. Я лежав під скелею на нагріто.му сонцем камінні і з останніх сил тримався, щоб не закричати від болю. У спині кололо нестерпно і здавалось, що серце ось-ось не витримає і тоді настане кінець. Нарешті біль став поволі стихати, а натомість прийшло відчуття невагомості й спокою. "Наче з пекла вертаюсь... Чи надовго стане цієї ампули?" -подумав, шукаючи поглядом дівчину. Вона стояла трохи нижче по схилу - на плечах жовта альп-табірна пухівка, з-під каски вибився віхтик білявого волосся - і розмотувала антену рації, раз у раз поглядаючи на годинник. "Певно, час на зв'язок виходити", - згадав я і поглянув униз. Звідси було видно покраяний тріщинами льодовик, річку, що біліла на дні ущелини, а ген далі - залиті сонцем зелені луки. Довго дивився туди, пригадуючи, як осипалась роса із високих стебел трави, коли ми вчора вранці йшли через луки. Потім погляд ковзнув по засніженому схилу навпроти, заче.пився за ниточку наших слідів, що обривалась під обледені.лими скелями вгорі, і сьогоднішній ранок пригадався чітко, до найменших подробиць. "А все через той клятий камінь", - подумав я і знову пережив ту мить, коли кам'яна брила раптом хитнулась під руками і зірвалася вниз. Тоді навіть не встиг усвідомити всього, що сталося. Просто раптом настала невагомість, а потім був ривок шнура, дзенькіт вирваного гака, удар і - все. "Не пощастило мені на цей раз, - з гіркотою подумав я. -А втім, при чому тут не пощастило? Я був приречений вже тоді, коли зважився підніматися далі, знаючи, що останній гак ненадійний. Але все-таки молодчина". Останнє мимоволі промовив уголос, і дівчина озирнулась. - Ти щось сказав, чи мені почулось? - запитала вона. - Я сказав, що ти молодчина, - повторив і спробував посміхнутись. Спечені, покусані до крові губи не дуже послухались і замість посмішки вийшла якась болісна гримаса. Я зро.зумів це і, щоб якось виправити свою невдачу, запитав: - Ти долоні не попекла шнуром? Такий ривок, певно, не просто було стримати... - Це дрібниці, - сказала дівчина і заховала руки за спину. -Тобі ще дуже болить? - Тепер уже ні. Я, мабуть, полежу ще трохи і спробую встати. - Лежи, лежи і навіть не думай підводитись, - махнула руками дівчина. - По рації передали, що рятувальна група вже вийшла, із Нальчика викликали вертоліт. Тепер треба тільки чекати і все буде добре. - Ну, звичайно, все буде добре, - погодився я і подумав: ніякий вертоліт не сяде на висоті майже п'ять тисяч метрів. У кращому випадку приземлиться десь над льодопадом і хлоп.цям так чи інакше доведеться спускати мене звідси в ак'ї.1 - Випий ось чаю, - дівчина присіла поряд і піднесла до губ кварту. Я спробував трохи підвестись і не зміг. Біль знову озвався і був такий гострий, що я мимоволі застогнав. Дівчина рап.том заплакала. її сльози, скотившись по щоках, впали мені на обличчя, а в мене не стало сили навіть підняти руку, щоб стерти їх гарячу вологість. - Ну що ти оплакуєш мене, як покійника? - сказав я, намагаючись якось підбадьорити дівчину. - Не варто лити сльози за тим, чого не повернеш. Дівчина заплакала ще дужче. - Не плач, прошу тебе, - заговорив я якомога лагідніше. - Все минеться, і ми з тобою колись ще зійдемо на цю гору. Обов'язково зійдемо, чуєш? Дівчина перестала плакати. На її обвітреному, спаленому сонцем обличчі залишились дві світлі доріжки від сліз. - Ні. Вдруге сюди я нізащо не піду, - сказала вона, схлипуючи, і зовсім по-дитячому витерла руками сльози. - Давай краще поїдемо кудись в інше місце, туди, де красиві вершини. - Я помітив у неї на долонях дві темнобагряні смуги - слід від шнура - і стало жаль це дівча, що потрапило зі мною в таку халепу. "А вона гарна, - подумалось. - Вродливою її, звичайно, не назвеш, зате в ній є щось таке, чого не буває навіть у найвродливіших. Жаль, не зустрів її років десять тому. А втім, скільки їй було десять років тому? Дванадцять, п'ятнадцять? Отже, з цього нічого б не вийшло. А тепер - пізно". Але сказав я інше: - Найкрасивіші гори, напевно, в Баксані або в Домбаї . Ти бачила коли-небудь Бжедух чи Біла-ла-Каю ? Дівчина заперечливо хитнула головою. - Бжедух здалека схожий на слона. Білого слона, що сів, опустивши хобот. Там по льодовому ребру є маршрут на вершину. Трійка "Б", здається. Це якраз для тебе. А спуск із вершини на льодовик Кашкаташ. Там біля Рудих каменів завжди пасуться тури і їх можна фотографувати зовсім зблизька. -Ти там був? - запитала дівчина. - Був, тільки дуже давно. - А ми поїдемо туди потім, коли ти видужаєш? - Ні, - відповів я. - Ми з тобою туди не поїдемо. В моїй пам'яті раптом виринуло обличчя іншої жінки -дуже вродливе і незворушне - обличчя колишньої дружини, і десь глибоко під серцем ворухнувся забутий щем. Тепер я бачив перед собою крутий схил Брецкула , весь сліпучо-білий від снігу і весняного сонця, так що боляче дивитися навіть крізь окуляри, а внизу зелені смереки, і між ними виглядає покритий черепицею дах "Заросляка" . Тоді ми з дру.жиною приїхали на закриття лижного сезону. Був запамороч.ливий спуск звором під Пожежевську , відчуття польоту, коли ковзаєш вниз нечутно, наче на крилах, а з-під лиж вилітають іскристі фонтани снігу і лягають по схилу рівними білими дугами. У "Заросляку" ми провели тоді цілий тиждень, і, здається, кращого за це в житті не було нічого. - Такого більше не буде. Все тут закінчилось, - сказав я мимоволі вголос і розплющив очі. - Що закінчилось? Про що ти говориш? - запитала дівчина. - Все закінчилось, - вперто повторив я, дивлячись кудись у простір. - Кого любиш, обов'язково втрачаєш. Мені нема на що надіятись. - Надіятись треба завжди. Потерпи ще трішки. Рятувальна група за кілька годин буде тут, - по-своєму зрозуміла дівчина. - Мені однаково, коли вони прийдуть. Тут закінчилось все, що було мені відпущено, а решта мене не цікавить. - Неправда. Ти так не думаєш, - сказала дівчина. - Це просто біль тебе так стомив її голос затремтів, і я зрозумів, що дівчина зараз знову заплаче. - Тільки не плач. Прошу тебе. Я буду терпіти й надіятись, - пообіцяв я. - От і добре. Думай про те, як буде, коли ти одужаєш, або спробуй заснути, а я ще раз вийду на зв'язок. Дівчина підвелась і за мить унизу клацнув тумблер рації. "Навряд чи група вийде на зв'язок, - засумнівався я. - Для них тепер дорога кожна хвилина, бо якщо завидна не встигнуть пройти льодопад, то поночі сюди не піднятись". Але несподівано з динаміка пролунав наш позивний і незнайомий голос попросив передати інформацію. Дівчина щось відповідала не в лад, напевно, забуваючи раз за разом перемикати динамік на передачу. Зрештою той же голос пообіцяв, що група зробить усе можливе, і рація замовкла. "Вони зроблять усе можливе - і тільки. Неможливого тут не зробить ніхто, - подумав я. - Навіть ми колись не зробили такого". Мені пригадався той давній випадок, який будь-що намагався забути і про який ніколи не розповідав. Тоді зі стіни Чатину зірвалася зв'язка. їх спостерігач передав по рації, що обоє падали метрів сто і один лежить на плечі контрфорсу, а другий, певно, завис десь по другий бік скелі. Мій напарник по зв'язці - бородатий першорозрядник з "Джантугану" - був дужий чолов'яга. На льодовику ми випередили рятувальну групу десь на годину. На плече контрфорсу піднялися швидко і знайшли того альпініста майже одразу. Він був мертвий. Через гребінь униз тягнувся шнур. Десь там, на протилежному кінці, висів другий альпініст, теж, певно, мертвий. Згори, зі скелі, сипало камінням, воно пролітало з пружним посвистом якраз туди, куди тягнувся шнур. Комусь із нас треба було спускатися до того, другого, але шансів вціліти під каменепадом було небагато і ми обоє знали про це. - Треба перечекати, - сказав бородань. - Нічого ризикувати через мертвого. Ми закріпили шнур і загорнули загиблого в намет. А сон.це все припікало, каміння сипалось частіше й частіше. - Гатить по скелі, як з кулемета, - сказав напарник, припалюючи сигарету. - Як дотепер шнур не перебило - дивуюсь. Від каміння нас захищав невеличкий карнизик вгорі, але цей захисток був ненадійний і довго так тривати не могло. - Чек-чек-чек, - знов загримів по скелі каменепад і кілька чималих уламків пролетіло зовсім поруч. Хлопець сахнувся, припав плечима до стіни. Сигарета випала в нього з рота і скотилася в прірву. Він подивився їй услід і вимовив скоромовкою, ховаючи погляд: - Пішли звідси швидше. Цього якось спустимо, а тому вже все одно. Скажемо, що камінь перебив... Він нахилився і чиркнув ножем поперек шнура. Підтяті волокна ляснули і шнур, як змія, шмигонув між каміння. Все сталося так швидко, що я не встиг зупинити напарника. "Неправда, - заперечив сам собі. - Якщо по-чесному, то була одна-єдина мить, коли не пізно було схопити його за руку й сказати: "Чекай. Я піду туди. А раптом той живий?" Але ти згаяв цю мить, і все сталося так, як сталося. Чого ж тепер вимагати від інших?" Потім, на льодовику, коли загиблого теж загорнули в намет й клали в а'кю, у мене наче гора з пліч звалилась, бо було очевидним, що той альпініст ще від ранку був мертвий. Але якесь відчуття провини все одно залишилось. Я заплющив очі і одразу поринув у напівмарення-напівсон. Мені привидівся дім, де минуло дитинство, старий сад і поросла верболозами ріка, що вабила до себе, обіцяючи спокій. Прокинувся під вечір. Сонце вже сховалося за вершину і над її засніженим шпилем горіла корона золотистого сяйва. З ущелини швидко піднімалися сутінки, вкриваючи довгими тінями льодовик, скелі і фірнові поля. Зелені луки вже схова.ла пітьма і я відчув себе раптом самотнім. "Дивно, що мені зовсім не боляче", - прийшла думка. І в ту ж мить скеля хитнулась, завалюючись на бік, і я нечутно ковзнув кудись вниз, у зіяючу холодом порожнечу. Це налетіло несподівано, як шквал у погожий день, збудивши розпач і страх втратити свідомість. "Не тепер, ні, тільки не тепер", - промайнуло у голові. І я спробував втриматись, намертво вчепитися в скелю, але вона все хилилась і, здавалося, порятунку не буде. - Що з тобою? Знову болить? - холодні пальці дівчини торкнулися мого чола і марево поволі зникло. - Все добре, - ледь чутно прошепотів я, переводячи подих. Дівчина обережно витерла з мого обличчя рясні крапельки поту рукавом светра. - Не обманюй. Ти побілів, як сніг, - сказала вона, гладячи по чолу. - Ще трішки потерпи. Постарайся. "Чого вона тільки в светрі? Холодно ж", - подумав я і, ковзнувши поглядом униз, побачив свої ноги, дбайливо закутані її пухівкою. - Забери куртку. Застудишся, - якийсь клубок підкотився мені до горла, заважаючи говорити. - Мені не холодно, - сказала дівчина. - А тобі потрібне тепло, бо ти не рухаєшся. "Треба віддати їй пухівку, - подумав я. - Якщо група не прийде - це мені не допоможе, а так до ранку обом буде кінець". - Вдягни куртку. Я наказую, - повторив, намагаючись говорити владно. - Тепер я все вирішую, - заперечила дівчина. - Навіть в правилах так сказано. "Коли вже до правил дійшло, то її не переконаєш", - подумав я і зрозумів, що далі сперечатись безглуздо. У темно-фіолетовій безодні неба спалахували зорі. Від каменю віяло могильним холодом і я відчував, як тіло поволі німіє, втрачаючи тепло. "Значить, буде так, - думав я, блукаючи поглядом десь між зорями. - Не знав, що смерть однаково може бути і холодом, і каменем, і снігом на скелях - дивиться на мене оцими зірками, запихає руки під пухівку, відбираючи тепло". Мене потроху стало хилити на сон і замість розпачу прийшла байдужість. "Нічого не зміниться від того, житиму я чи ні, - пролітали думки, як сірі птахи. - В будь-якому випадку завтра отут так само світитиме сонце і стоятимуть оці гори, і пополудню з льодовика так само збігатимуть струмки туди, де зеленіє трава". Вголос я не сказав нічого, але дівчина одразу відчула ту переміну, що сталася. - Не спи. Так замерзнеш, - заговорила вона, не знаючи, чим ще підбадьорити. - В аптеці є трішки спирту. Принести тобі? З ущелини налетів вітер, сипонув сніговою крупою. У ту ж мить ми обоє почули внизу чіткі, як стукіт метронома, удари скельного молотка. - Ти чуєш? Вони вже недалечко! - радісно вигукнула дівчина і підхопилась на ноги. - Сюди-и-и! Ми тут! - вітер підхопив голос і пошпурив кудись у бескеття. "Значить, хлопці все-таки пройшли льодопад, піднімаються схилом і скоро будуть тут, - слабка надія зажевріла під серцем, наче вуглик на вітрі. - Треба триматися, бо інакше це буде просто підло..." І в ту ж мить відчув, що біль знову ожив, наче голками вп'явся у спину. Але тепер я вже не боявся його страшної не.відворотності, бо десь у темряві все чіткіше було чути стукіт льодорубів, голоси тих, що поспішали на поміч. Хвилини минали нестерпно повільно, у спалахах болю, приступах нудотної млості, і мені здавалось, що їх плин спи.нився, застиг, як і все в оцих горах. Нарешті десь зовсім поруч почулися голоси і дівчина знов щось гукнула у темряву. - От вони і прийшли, - зітхнув я полегшено. І вїкє без болю, вільний від всього, що сковувало тіло, поплив, похитуючись у такт невидимих кроків, над крижани.ми бескеттями, здавалось, туди, де останні сонячні промені виблискували щирим сріблом на незаймано-чистому снігу вершини.
З лікарні Нальчика до потяга у Мінводах мене допровади.ла все та ж напарниця на сходженні Оленка. Увесь час вона доглядала мене в лікарні - поїла-годувала з ложечки, а на пероні, коли прощалися, запитала: - Ти дзвонитимеш? - Звісно дзвонитиму, - сказав я зумисне бадьоро. - Дякую тобі за все. - Якщо я тобі потрібна, хочеш - поїду з тобою? - зронила Оленка вже біля дверей вагона. її глибокі сіро-зелені очі заглядали мені в душу, викликаючи давно-давно забутий щем. - Ти пропонуєш це як плату чи пожертву? - спитав, щоб уникнути відповіді. - Це не плата і не пожертва, ти ж знаєш, - сказала вона рівним голосом. Характер у неї був, звісно, кремінь. - Якщо ти боїшся, що твоя травма не вилікується і все таке, - то я тебе доглядатиму, або, якщо хочеш, почекаю, коли ти мене покличеш. Вона все робила так, наче наша зв'язка, вирушивши на те сходження, вийшла у подорож на все життя. Але я так зовсім не вважав. До певної міри все сталося через неї. Вона умовила мене на те сходження, бо їй потрібен був маршрут четвертої категорії в двійці, вона не втримала, як належить, шнур, страхую.чи мене після зриву. Але я не мав до неї ніяких претензій. На горосходженнях буває всяке. Той, хто вирушає на вершину, має бути внутрішньо готовий до непередбаченого. Нас єднав тритижневий сезон у альптаборі та два місяці в лікарні, але розділяло набагато суттєвіше - двадцять два роки у віці і моє минуле. Ночами мені все частіше снився сніговий схил гори Поже-жевської в Карпатах, критий черепицею дах "Заросляка" і запаморочливий спуск на лижах, коли ми з дружиною приїха.ли туди у весільну подорож. Я намагався забути, а воно не забувалось і жило в мені, поверталось з пам'яті, стискало серце. Якщо б потяг затримався іще хоч на три хвилини - я б, напевно, не витримав, але пролунав третій дзвінок, провідниця ляснула сходинкою тамбура і це прозвучало як постріл роз-стрільного пістолета. Я ступив у тамбур, а вона залишилась на залитому сонцем пероні станції Мінводи. Вагон гойднуло і за дверима повільно пропливли чотири білі колони вокзалу, орел на кам'яній гірці над фонтаном... А далі двері зачинились. Через дві доби я, геть знесилений, нарешті переступив поріг своєї однокімнатної квартири. Перші тижні після повернення двері мого дому майже не зачинялися. Друзі - альпіністи, добрі знайомі вважали обов'язком мене відвідати і, хто чим міг, допомогти. Потім захо.дити стали рідше, потім замовк телефон, потім тільки вряди-годи заглядав хтось із приятелів, потім закінчилися гроші, відкладені на "чорний день", а потім настала самотність. Спро.ба поновитися на кафедрі не принесла нічого. Тему дисер.тації давним-давно скасували, в інституті нові люди і мене там ніхто не чекав. Знайти якусь іншу роботу було нереально. Здоровим не вдавалось влаштуватись, а з обмеженими мож.ливостями і поготів. Щоб звести кінці з кінцями, я продав те.левізор, меблі і все, що можна продати добрим людям, які зав.жди знаходяться, щоб виручити - особливо коли все йде за безцінь. У квартирі залишився тільки вимпел на стіні із пам'ятними значками за горосходження, спальний мішок та гірка альпіністського спорядження у кутку. Я сидів цілими днями, опершись плечими на стіну, не відводячи очей від вимпела, або дивився у вікно. А вночі мені снився один і той же нав'язли.вий сон - я піднімався по скелі над засніженими бескеттями, раптом з-під рук вивалюється брила і я падаю в прірву з каме.непадом. Я прокидався весь у холодному поту і гамував біль у спині таблетками, а безсоння - читанням Євангелія від Мар.ка - єдиної книги, що залишилась від бібліотеки батьків. Прочитавши не раз Євангеліє, я увірував, що все, що трапляється з людиною - як у минулому, так і в майбутньому - є і причиною, і наслідком характеру, а точніше - амбіцій. І я теж не був винятком. Після "бронзи" нашої альпгрупи в чемпіо.наті, роботу в інституті і кандидатську дисертацію я полишив, бо став "зіркою", що сходить на альпіністських горизонтах. У "Ельбрусі" я закінчив школу інструкторів, а мої амбіції зро.стали пропорційно кожному чемпіонату. У сім'ї було все га.разд, а моя дружина була тим центром всесвіту, куди я повер.тався після всіх подорожей і альпініад. Так було до тих пір, поки одного чудового дня я не усвідомив себе літаком, аерод.ром якого дощенту знищено. Звісно, я не летів як літак, а стояв, прикутий до місця осуд.ливим поглядом завідуючої ЗАГСом, а моя дружина кидала в мене словами-каменюками. - Я виходила заміж за перспективного науковця, за людину з майбутнім, а він кинув усе і став як перекотиполе. Зовсім не приділяє уваги сім'ї, - говорила вона переконливо, намага.ючись справити на завідуючу належне враження. - Замість того, щоб дбати про майбутнє, чи хоча б щось зробити в квар.тирі, він тільки їздить у експедиції, а коли повертається - ходить щодень на тренування. Завів там у своїй секції непов.нолітніх коханок і ходить з ними в гори... Я здригнувся і поглянув на її як завжди свіже, ретельно доглянуте обличчя, на якому тепер бушували пристрасті. Навіть на розлучення вона ретельно зробила макіяж, належ.но підібрала вбрання - червону спідницю і блакитний джем.пер з кораловим намистом, що вигідно відтінювало колір її шкіри. її зовнішність, така ефектна і яскрава, аж ніяк не по.в'язувалася з офіційним приміщенням ЗАГСу, із казенними меблями і шафами, у яких було заховано долі людей. - До того, ще й п'є. Ті його приятелі, від яких ні вдень, ні вночі немає спокою, вічні роз'їзди. Його неможливо витягнути десь на люди. Ні в театр, ні в кіно. Мене він має за служни.цю - прати йому сорочки і готувати їсти. Ні, все розповісти неможливо. Це понад мої сили. - Вона манірно приклала хус.тинку до очей, змахнула щось, чого там і близько не було, й продовжила. - Я просто змушена подати заяву про розлучен.ня, бо далі жити з ним неможливо. Дуже прошу вас нас розлучити. Це була дивовижна, абсолютно фантастична брехня, але їй якось треба було обгрунтувати своє рішення і вона намагалась зробити це якомога переконливіше. Те, що в моєї красуні з'явились якісь шанси по-іншому влаштувати життя, я відчув іще по приїзді з Паміру. Вона стала якось задумливо дивитись на мене, певно, співставляючи, наскільки я гармоніюю із ко.льором нових меблів у квартирі. Висновок, очевидно, був не на мою користь. Я майже перестав їздити на тренування, ходити на зібрання альпсекції, а якщо й випивав чарку з друзями, то це ставало приводом для нових сварок. - А ви пробували якось порозумітися з чоловіком? - запитала завідуюча. - Так, - поквапно відповіла дружина. - Я його і вмовляла, і благала - ніяких змін. Він або одразу в крик, або мовчить і збирається на тренування. - А може, на нього через роботу вплинути? - запитала літня секретарка завідуючої. - Та всі його приятелі із альпклубу такі ж самі, - заявила дружина. - Він там голова їхніх секцій, їздить задаром у експедиції - нарадітися не можуть, що знайшли такого дурня. А інститут і дисертацію він покинув. - У мене немає до вас більше запитань, - сказала завідуюча дружині. "Тепер, значить, будуть до мене", - подумав я і серце забилося, як у спійманого птаха. - Ви погоджуєтесь із тим, що сказала дружина, і теж наполягаєте на розлученні? - запитала завідуюча. Я стояв і мовчав. Що я міг сказати цим людям, які вирішували нашу долю? Що все це плід її амбіцій і страху, що роки проходять, минає врода, а омріяного добробуту, блиску світських гостин немає і не передбачається? Чи те, що вона чинить порядно, вимагаючи розлучення, замість того, щоб тихцем наставити мені роги? Я знав свою дружину і так само знав, що кожен її вчинок прорахований наперед з математич.ною точністю. Якщо вже вона поставила собі щось за мету -то досягне, чого б їй це не коштувало. - Чому ви мовчите? - запитала завідуюча ЗАГСом. - Поясніть підстави і вашої заяви. Я дивився на завідуючу, а перед очима стояв весняний день десять років тому. Той день був зранку морозний, але сонячний, і сніг тонко повискував під кантами лиж, розлітаючись навсебіч іскристими дугами. Я мчав схилом, відчуваючи щастя польоту, і не знав, що їду назустріч долі. На шаленій швидкості я вискочив із-за пагорка і помітив просто перед собою хлопця й дівчину, що крокували трасою вгору. Нас розділяли якісь секунди і я встиг миттю закатувати лижі. Фонтан снігу вилетів з-під лиж і обсипав обох від голови до ніг. Я подумки зробив те саме в словесних виразах, зупинившись за якийсь крок від них. -Зійдіть з траси! Вам що, життя надокучило? - гримнув я. - Як же я зійду? Збоку провалюємось у глибокий сніг, -сказала дівчина, розглядаючи мене, наче інопланетянина. Хлопець обтрушував сніг зі своєї модної куртки. - Пішли назад, сонечко, - сказав він до дівчини. - Нас давно чекають у "Беркуті" . - Не хочу, - закапризувала дівчина. - Я хочу он туди -вона показала рукою на горішню станцію канатки, де ковзали вниз по схилу різноколірні фігурки лижників. Хлопець зітхнув і відвернувся. - Зійдіть з траси, - сказав я якомога переконливіше. - А то вріжеться у вас хтось із "чайників" - матимуть лікарі роботу. |
||||||||
© 1997-2009 Республіканська Християнська партія |